Моя історія і початок повномасштабного вторгнення росії в Україну
Домостроєва Меланія Іллівна
Ось, цей день, 24 лютого 2022 року — день, який назавжди залишився в моїй пам’яті. Тоді мені
було лише шість років, і я ще не до кінця розуміла, що відбувається. Вранці ми прокинулися, і мама
сказала мені, що сьогодні я не піду до школи. Спочатку ми не розуміли, що буде далі й наскільки все
серйозно.
Ми почали збирати документи та найнеобхідніші речі, а потім пішли до підвалу. Там було дуже
холодно, страшно й некомфортно. Над нашим будинком літали різні літаки, і ми постійно хвилювалися
за своє життя. Було важко усвідомлювати, що звичайне життя раптом так сильно змінилося. Ми
намагалися триматися разом і сподівалися, що все скоро закінчиться.
Приблизно на сьомий день мама вирішила, що нам потрібно виїжджати з України. Я була ще
маленькою, тому всі важливі рішення приймала мама. Ми вирушили до Чехії евакуаційним потягом.
Дорога була дуже складною та страшною, особливо коли ми проїжджали Харків і Київ. У купе було
приблизно п’ятнадцять людей. Було тісно, важко й тривожно, але ми продовжували їхати, сподіваючись
дістатися безпечного місця.
Коли ми приїхали до Чехії, нас привезли до Карлових Вар. Там ми жили в готелі, де тимчасово
розміщували людей, які були змушені залишити свої домівки через війну. Це було незвично. Адже ми
опинилися в чужій країні, далеко від рідного дому. Згодом мама разом зі своєю подругою знайшла
роботу в місті Хеб. Вони поїхали туди, домовилися про роботу, і ми переїхали жити до Хеба.
Там наше життя поступово стало спокійнішим. Ми почали звикати до нового місця, хоча я дуже
хотіла, щоб війна закінчилася і ми могли повернутися додому. Мені було важливо, щоб поруч була
мама. Адже з нею я почувалася спокійніше.
Через два роки ми повернулися в Україну. Я дуже рада, що знову живу на рідній землі, в Харкові.
Проте навіть зараз буває страшно, адже війна продовжується і ніхто не знає напевно, що буде завтра.
Я люблю бачитися з друзями, читати, малювати. Ми навіть навчаємося кілька разів в місяць в
укритті ліцею.. Я малюю все. Особливо портрети людей. Кілька малюнків планую відправити навіть на
конкурси. Думаю, що це гарна ідея спонукати українців і українок ділитися своїми спогадами про
небезпеку. Так легше стає. І, можливо, прочитавши ці рядки, хтось більше зрозуміє біль, який
приносить війна...
Ці події навчили мене цінувати сім’ю, рідний дім і звичайні мирні дні. Я зрозуміла, наскільки
важливо підтримувати одне одного у складні часи. Найбільше я мрію про те, щоб в Україні настав мир,
усі люди могли повернутися додому, а діти більше ніколи не мусили залишати свої домівки через війну.
І мріяли...! Про майбутнє на рік, два чи більше...









Коментарі