Дім, який завжди зі мною
Шаповал Поліна
Учениця 8-Б класу
Дім, який завжди зі мною
Мене звати Поліна. Я звичайна дівчинка, яка любить проводити час із родиною, гуляти з друзями, вчитись та займатись хобі, мріяти про майбутнє… Та є одна річ, яка відрізняє моє дитинство від більшості моїх однолітків у цьому світі – війна.
Ранок 24 лютого 2022 року був не таким, як усі попередні. Я неочікувано прокинулась, близько 5-6 години. Не від будильника чи слів мами, що вже час збиратись до школи, а тому що дорослі були схвильовані і метушились по квартирі. Я не одразу зрозуміла, що відбувається, а коли підійшла до мами, вона сказала: “Почалась війна”. В голові були різні думки. Війна? Це можливо? Тоді я ще не до кінця розуміла значення усього, що ми переживаємо, але повністю зрозуміла, як це переживати за кожного із своїх рідних.
Вже тоді мої батьки були розлучені і тато проживав окремо. Того ж ранку мама одразу йому зателефонувала, щоб він приїхав до нас, аби ми були разом. Він йшов по воду, і поки вони розмовляли, на вулиці пролунав дуже гучний вибух. Від вибухової хвилі відчинилися навіть зачинені балконні двері. Я дуже злякалась від того, що з моїм татом могло щось статися. Напевно, саме тоді я вперше відчула панічну атаку. Мені було настільки страшно, до того ж я не знала, як можу це змінити!
Наступні декілька днів ми ночували у підвалах. Замість много теплого ліжка та іграшок – піддони на холодній підлозі та мокрі труби на стінах. Одного разу вночі, коли ми з родиною бігли під обстрілами до укриття, я відчувала, як сильно б’ється моє серце. А коли ми вже були у підвалі, почалися такі сильні вибухи, що навіть стіни хиталися і здавалось, що дім не витримає і нас може завалити.
Залишатись вдома було небезпечно, тому батьки вирішили поїхати з міста. Спочатку ми з мамою, бабусею та сестрою переїхали з Харкова до Полтави, де жили у друзів. Там звісно було спокійніше, але сум за домом відтоді був завжди зі мною.
Десь ще за місяць ми переїхали до Трускавця, що на Львівщині, де й прожили наступні 9 місяців. Дорослі знайшли роботу, а я – нових друзів. Ми частіше виходили гуляти, навіть їздили на екскурсії у гори.
Здавалося, все потроху налагоджується. Але потім сталося те, до чого я зовсім не було готова. Помер мій тато. Це був найболючіший момент мого життя. Це була моя найближча людина та я досі за ним дуже сумую.
Після цього мама вирішила, що нам потрібно виїхати за кордон, до Словаччини, де жила моя друга бабуся. Спочатку ми оселилися за містом. Там нас не було нікого знайомого, а дорога до бабусі була складною та довгою. Згодом, за допомогою Червоного Хреста, нам вдалось переїхати у Кошице. Там я почала ходити до школи, де зрозуміла, наскільки важко бути чужою серед інших.
Навчання у новій школі мені давалось не легко. Деякі з однокласників погано ставились до українців і говорили, що Україна погана, а росія краща. Мені було дуже прикро чути такі слова у свій бік. Мені просто хотілось спокійно навчатися, дружити та не відчувати себе гіршою лише тому, що я – українка. Я не розуміла, як можна безпідставно ненавидіти країну, у якій живуть мої рідні та друзі, де залишився мій дім і де люди щодня переживають жахіття.
Ми прожили закордоном приблизно півроку, а потім я почала просити маму повернутись додому. Так, там було безпечніше, але я все одно хотіла назад. Згодом ми нарешті повернулися додому у рідний Харків! За весь час життя “на валізах” я зрозуміла, що дім – це не просто місце, де ти живеш. Це відчуття “дому” та твої люди.
Зараз у моєму місті щодня лунають повітряні тривоги, чути вибухи та збиття ракет і дронів. Колись гучні звуки змушували мене панінкувати, але з часом я почала до цього звикати. Хіба це нормально для дитини? Думаю ні. Ніхто не знає коли закінчиться війна, але я дуже хочу, щоб одного дня українські діти перестали чути вибухи, щоб люди могли жити у своїх домівках, сім’ям не доводилось розлучатись і кожен з нас мав можливість розвиватись, аби у майбутньому відбудувати України, зробити її кращою ніж до війни.
Війна змінила моє життя, але я не хочу, щоб вона визначала моє майбутнє! У мене попереду багато щасливих моментів і радісних днів. Я хочу жити, мріяти, дружити, навчатись і радіти звичним речам. І найголовніше – хочу робити це все вдома, в моїй Україні!












Коментарі